Цілую…

- Цілую, - кидає Він на ходу і йде, не чекаючи на її відповідь. Вона лишається в темряві. Наодинці з собою.
- Ці-лу-ю, - протягує Вона подумки, але не каже в голос.
Повільно, по складах, немов хоче відокремити голосні від приголосних літер, начебто щось від цього зміниться. Все одно Він її не почує. Бо занадто швидко віддалився, щоб почути її слова. Навіть не провів лагідним, ніжним, жалюгідним …чи будь-яким поглядом. І не зупинився, щоб переконатися, що Вона зайшла в будинок. Щоб побачити, як Вона легко ступає, як її тіло граційно рухається із гордовитою ходою. Щоб глянув, як слід йти жінці, яку кохають! Просто цілую… Воно зависло в нічному повітрі. Як щось невловиме. Застигло. Цілую… Ще крутиться в голові. Вона від нього сп”яніла, як від дешевого вина. І тепер воно болісно б”є в голову, немов говоре, що її залишили, кинули…

Чому цілую? Чому б замість цього простого слова, не підійти і не поцілувати? Що йому заважало поцілувати її? Вони ж з півгодини дивилися одне на одного. Немов вивчали кожен сантиметр тіла, який вже давно вивчений. Вираз обличчя у темряві був іншим, особливим, чаруючим, привабливим… А Він, як боягуз втік. Навіть не поцілував… Не потрібно в губи! Хоча б в щічку, в руку – з поваги.

Коли розмовляють по телефону, то в трубці теж чується цілую. Але воно не таке, як сьогодні. Воно справжнє. А тут, коли її розпечені губи чекали на солодкий поцілунок… Він його кинув у повітря. Немов чекав, що повітря передасть усю пристрасть. Але воно лише обпекло шкіру її обличчя. Неначе в тім його цілунку не було ніякої пристрасті. Може, то лише пусте слово…

Цілую… Воно ніколи не було таким жалюгідним, бридким. Таким безпристрасним, неживим, ніяким. Вона ніколи не отримувала такого пустого цілунку.

Зніяковіла. Не зрозуміло чому. Та коли б Він був справжнім чоловіком, то неодмінно поцілував, хоча б з поваги… Ненависть до предмета вподобань зростала. Як Він міг бути байдужим до неї? Чи Він більше не вважає її жінкою? Невже всі пристрасні ночі були марними? Він лише отримував насолоду від неї? Він її використав? І тепер викидає, як непотріб, як стару іграшку, як фрукт, у якому більше не лишилося соку… Від цих думок Вона божеволіла. Все, на що Вона заслужила після року зустрічей – це те, що в один єдиний вечір ( та який чарівний ) почує ( не відчує ) цілую. Начебто отримала послугу. Немов Вона про неї благала чи потребувала.

Передати поцілунок через повітря – жорстоко. Це те ж саме, що вдарити жінку, те саме, що залишити розпечене від бажання тіло на одинокому ліжку в шлюбну ніч, те саме, що жінка більше не приваблює чоловіка… Це жорстоко… Невже Вона не викликає більше бажання, хоча б для поцілунку…

Ненависть переросла у жалість до себе самої, а потім в бажання побачити його…

Вона у темряві почала змінюватися. Добре, що Він цього не помічає, що не помічає ніхто. Але Вона відчуває… Відчуває не зовнішні, а внутрішні зміни. Такого ніколи не було. Це вперше. Ось здригаються всі органи. Вони від цієї образи здаються неживими, ніби відмирають. Кожен міліметр її тіла, яке колись пестили чоловічі губи, нагадує зів”ялий пелюсток найкращої квітки. А втім, найкращих квітів, як найкращих жінок – не існує. Кожна з жінок неперевершена, приваблива, спокуслива… Кожна по-своєму. Не має най, най…

Поцілуй… Не затамовано благають її губи. Вони чекають цього цілунку. Напевно, чекають настільки сильно, як ненароджене дитя чекає виходу в життя із темної утроби матері. Ні, Вона не хоче, відмовляється зрівнювати своє бажання з будь-якими земними порівняннями. Бо її бажання неземне. Вона перетворилися на неземна жінку. Та хіба це можливо?

Її внутрішнє відокремилося від зовнішнього. Невже повітря донесло цей цілунок з такою особливістю, якої б вона не відчула, коли б Він її поцілував. І Він знав це. Знав, що коли поцілує її палко, ніжно, як цілують лише коханих, то Вона нічого не відчує. Не зрозуміє, що справді кохає. Що його поцілунок дає її життя…

Вона відчуває, як її душа відокремлюється від тіла. Вона хоче літати під небесами і замість подиху свіжого повітря, хапати його єдиний поцілунок і жити ним. Більше такого особливого поцілунку Вона не знайде ніде, навіть, коли облітає всі світи.

… А тіло нехай лишається. Тіло, то лише одяг, що прикриває її душу. А Вона бажає більшого. Вона хоче скинути із себе тіло, щоб назавжди вібрати в себе ніжний дотик того поцілунку.

Вона хоче вмерти… Так, вмерти, щоб народитися знову. Іншою. З живим серцем, в якому буде місце одній любові.

… Вона відчуває своє народження.

Повільно Вона відчуває, що потребує його більше, аніж свого зовнішнього одягу, яке тільки те і робить, що показує її видимість, існування.

Вона народилася, щоб кохати…

*** *** ***

- Цілую, - кидає Він на ходу і йде, не чекаючи на її відповідь.

Він прискорює свої кроки. Не повертається, бо і так знає, що Вона бездоганна. Вдає вигляд байдужого чоловіка.

Лишає її наодинці з собою. Щоб Вона могла розібратися зі своїм внутрішнім світом. Вона завжди мовчить про свої почуття. Не може бути , щоб у жінок не було почуттів…

Джерело інформації: http://h.ua