Крижинка

… “Я так їх любила, так любила своїх синочків… І отаке лихо нас спіткало”. Лілія Михайлівна навіть плакала витончено. Хоча була жінкою далекою від образу тендітної Дюймовочки, якою конче мають опікуватися Жук, Жаба, Кріт… чи й казковий Принц із Квіткової країни. Усе це вже було. І навіть принц, чи то пак чоловік Максим, який потім став її опорою на все життя. Його бажання залишитися поряд назавжди вона сприймала з королівською недбалістю. У вас чудовий чоловік, Лілечко! О так, дякую! Хіба буває по-іншому? У нас, королев, – нізащо…

Ніколи-ніколи їй і на думку не спадало сумніватися в тому, що навіть найкращі з принців колись втомлюються чекати. І що часто їхній несподіваний трагічний перехід до іншого світу – це не що інше, як небажання жити. Серце зраджує і не хоче битися не тому, що зносилося. Усе значно простіше. І страшніше. Його більше не живить любов. Навіть ота найчистіша й священна батьківська любов не мала сили спинити Максимового бажання затриматися в цьому житті. Так, коли сини були маленькими, то тримали його серце неповторним дитячим запахом — молочка і…сіна! Тримали маленькими прегарними рученятами. Тендітними. Але міцно, наче це й не рученята були, а лещата. „Не спинятися, не спинятися, – наказував власному серцю. – Бийся заради них. Бач, які вони маленькі. Їх треба виростити, виховати. І неодмінно зробити так, аби вони були щасливіші за мене…”.
Зазвичай від роздумів відривав владний Лілин голос. Його дружина завжди була владною. Дівчинка-сирота, яка конче хотіла довести всьому світові, що вона не знайденя, а королева. Мовляв, мама помилилася, коли лишила її, уже тримісячне маля, під дверима дитячого будинку.
…Максим часто згадував, як побачив Лілію вперше. Бездоганна красуня у скромній сукні. Королівна. Може, хай би йому тоді вклякла шия, коли озирнувся й побачив її? Бо закохався чи не з першого погляду. А вона, навіть прийнявши уже його залицяння, квіти й подарунки, усе немов виглядала з натовпу когось. Достойнішого. Багатшого. Красивішого.
Хоча (Максим знав це напевне) він був і першим, і другим, і третім. Жінки до нього линули. Липнули. Намагалися завагітніти. Шантажували. Погрожували. Він сміявся і вислизав, мов вода крізь пальці. А потім зустрів Лілю. І перестав сміятися.
Вона увійшла в серце, немов гострий клиночок, – по руків’я. І кожна його спроба зробити її щасливою зазнавала поразки. Клиночок пекуче повертався у рані, і серце невпинно кровило. Здавалося, він бачив ту рану зсередини. А вдіяти нічого не міг.
Надривався на трьох роботах. Гадав, допоможе. Але щойно нову виробничу вершину було подолано, думки вивільнялися і рана нестерпно нагадувала про себе.
Коли Ліля завагітніла, він заледве не збожеволів від щастя. „У нас все вийде! Вона ще розтане, моя мила крижинка. Така кохана. І така далека”, – думав, тиняючись по селах поблизу мегаполісу, аби прикупити ділянку під будиночок. Їхній будиночок. Звести його хотів тихцем. Аби з пологового забрати її у ЇХНІЙ дім…
Він пам’ятає той день. Квіти… Їй до ніг (персонал не міг отямитися з дива – від техпрацівниць до головного лікаря, якій принесли цілий кошик квітів. Просто так. Бо вона очолює установу, де народився первісток). Квіти в машині. Квіти в будинку, куди, затамувавши подих, привіз її… Бліда, вона ходила кімнатами. Поцілувавши його знекровленими вустами, буденним голосом сказала, що продати дім можна буде дорожче й купити суперову квартиру. Вона ніколи не хотіла жити в селі. Це – для невдах. І пішла годувати малого…
Не впала стеля на голову. Навіть серце не розірвалося на дрібні шматочки. У голові було порожньо. Цей будинок враз став йому нецікавим. Тихенько прочинивши двері у дитячу кімнату, де засинали двоє – його, Максимове, щастя і… мука, він поїхав з дому. Треба було щось робити, аби не заподіяти собі найгіршого. Тоді на нічній автостраді Максим зустрів Таню. Вона стала для нього і коханкою, і другом, і психологом. Він приїздив до неї з власного дому – повної чаші – і тихо клав голову на коліна. Вони не скидалися на пристрасну пару. Радше на двох поранених птахів, що не знають, до якої зграї їм прибитися. Бо в кожній зроблять боляче…
Якось Таня після вечора, що його провели разом, тихо й твердо сказала йому: „Якщо оце, що з тобою відбувається, – кохання, то я проклинаю таке кохання. Чув?”.
Максим не відповів. Звідки йому було знати, що цю жінку він ранить так само боляче, як Ліля його… Дивне життя ти вигадав, Боже…
„Лілечко, поглянь, який у Сергійка на спинці пушок”, – із завмиранням серця казав дружині Максим. Брав на руки синочка й водив носом уздовж і впоперек такого пахучого, такого рідного тільця.
Вона буденно дивилася на його вовтузіння й казала, що зле, коли малий виросте й буде волохатим. Фі, жінкам такі зазвичай не подобаються…
Потім народився Роман, і Ліля, коли синові минув рік, почала вимагати няню. Вона рвалася на роботу. І все визирала когось. Усе шукала очима…. Не Максима. Він зрозумів це одного дня, коли почув її телефонну розмову з подругою: „… Тільки не кажи мені, який у мене чудовий Максим, – захлиналася нервово в слухавку… – Якби любив – світ до ніг поклав би. А так… Ми майже нікуди не їздимо. Та й машини поки що я не маю… Інша річ, приміром, Зойчин Вадим… Оце пощастило!”.
Максим тоді недобре осміхнувся. І подумав, що отруїтися жінкою можна ще гірше, як будь-яким зіллям. Ні витравити з себе, ні вбити. Так-так, навіть такі грішні думки влізають у голову.
Уже за місяць біля дверей під’їзду стояло новеньке авто (певна річ, вони переїхали до міста, як вона хотіла). Максим розвеселився. Передостанній акт дії – королева приймає подарунок. „Господи, хай вона бодай зрадіє… Ні, не так. Хай удасть, що зраділа, як це роблять усі на світі жінки”, – молився подумки. Чомусь загадав, що коли так вчинить, то все у них ще, може, буде гаразд.
Вона не дала йому цього шансу. І все пішло шкереберть. У нього, певна річ. Не в неї. Мов у тумані спостерігав, як ростуть його сини. Ліля вибирає їм друзів, оточення, дівчаток, на яких треба звертати увагу. „Прикро жити бідно”, – любила повторювати вона. Йому так усе це набридло, що одного дня вирішив піти до Тані. Навіть речі зважився зібрати…
Лілечка немов виринула з космосу, коли він оголосив їй про своє рішення. Дивилася здивовано, наче на песика, який жив із нею двадцять років, а потім несподівано вкусив.
Він аж два тижні пожив у Тані, яка не йняла віри власному щастю. І почувався окриленим. Але Лілечка вдалася до найбільш аргументованої стратегії – лягла в лікарню.
…Він повернувся додому. Певна річ. А як інакше? Якби Лілечка померла через його „ганебний вчинок”, він не простив би собі. Ніхто не здогадувався, що принц утомився чекати. І ніщо в цьому житті вже ані дивувало, ані тішило. Він якось просто ліг спати. І просто наступного ранку не прокинувся. „Серцева недостатність”, – сказали медики. І тільки Таня знала напевне, чому не стало її коханого чоловіка…
…За кілька років Лілечка Михайлівна витончено хлипала подругам. Втирала очі кутиками хустини. Сини пили. Лупцювали дружин. Розлучалися й сходилися, звичайно ж, не без її участі. „Я їх так любила, так любила”, – казала вона… І не бачила, як подруги здивовано зводили брови. За стільки років вони напевне знали, що Лілечка Михайлівна вживає це слово не за призначенням.