Ілюзія кохання

We will be living for the love we have,
Living not for reality.

Тhe Cranberries – “Just My Imagination”

Тебе давно вже дістали слова про кохання, терпіти не можеш всі ці нещирі, порожні, брехливі слова. А вони переслідують тебе повсюди: із книжок, журналів, газет, пісень, серіалів, кінофільмів. Навіть у бойовиках обов’язково має бути “любовна сюжетна лінія”. Так зване “кохання” тепер майже скрізь. Що б ми без нього робили?! Тисячі “мильних опер”, голлівудських кінофільмів, мільйони віршів, книжок, пісень, вистав, нетлінних полотен… Все це і навіть ти з’явилися на світ завдяки коханню. А воно тобі остогидло!

Ще у школі ти читав про кохання як про якесь величне, дивовижне, неповторне почуття, що переповнює людські серця. Ти із захопленням читав вірші і прозу про чуже кохання. Мабуть, тоді ти був безнадійним романтиком. Та чому ж “був”? Ти й зараз такий, тільки доросліший, раціональніший.
Колись ти з нетерпінням чекав, коли ж нарешті до тебе прийде оте “справжнє кохання”. А воно не йшло… Може, десь блукало, а, може, просто зайняте було. Приходило тільки “несправжнє”. І ти вже, здається, перестав вірити у нього, як у Діда Мороза (в якого ніколи й не вірив).
Аж поки в університеті не зустрів одну дівчину. Вона вчилася у паралельній групі. Вона була прекрасна. І все. Більше нічого додати. Лише ти знаєш, що відчував, коли кожного дня бачив її на лекціях, коли розмовляв з нею. Як думав, мріяв про неї. Коли постійно бачив її в оточенні інших.
Тоді, мабуть, ти й дізнався, що таке кохання. А точніше, про його відсутність. І тепер ти знаєш, що у світі немає кохання. Бо це слово не має визначення, і кожен вкладає у нього свій зміст. Його можна замінити багатьма іншими словами: “підсвідомий потяг”, “нестримне бажання”, “потрібність у комусь”… І прикрасити незліченними епітетами… Але кохання – це лише слово, яке описує певний емоційний стан, вигадане для того, щоб покращити чи погіршити наше життя. І воно “живе” в людській голові, уяві, аж ніяк не в серці. Це хвороба душі. І кожна нормальна доросла людина має цю хворобу, а якщо не має – все одно хворіє на неї. Алогічно, правда?
І кожен шукає свої ліки. Хтось – у роботі, хтось – у творчості, хтось – у подружньому житті зі своєю “другою половинкою”. А ти шукаєш свої. Бути з нею ти не можеш, бо з нею завжди є хтось інший, а так хотілося б. І так уже кілька років. Безнадійної хвороби, нездорових думок, примарних сподівань.
Тепер ти знаєш чому пишуть вірші і жалісливу прозу про кохання, знаєш, що кохання – це наше виправдання за безцільне існування. І знаєш, що немає кохання. А є лише підсвідома, нездоланна необхідність вірити у нього, обманювати себе ілюзіями. І ти віриш ось уже кілька років.
А що буде потім? Необхідність забути, “почуття розбитого серця”, болю в душі, жалю до самого себе? А потім – нова ілюзія. І так доти, поки якась із цих ілюзій не вийде за тебе заміж. І більше не буде ілюзій. А буде реальність і знову самообман: “Я її кохаю”. Може тоді ти нарешті зрозумієш, що ж таке справжнє кохання і захочеш жити заради нього.

kvantum

Джерело інформації: http://gazeta.univ.kiev.ua